Казколандія

Далеко у лісі, у великій норі жила родина борсуків: батько борсук, мати борсучиха, і їх двоє непосидючих сина, яких звали Монті та Крекер. Вони обоє були гарними синами, і допомагали своїм батькам з усім.

Далеко звідси, в землі індіанців жила маленька дівчинка. В неї було довге чорне, наче вороняче крило, волосся, яке вона заплітала у дві довгі коси. На голові вона носила яскраву повʼязку, з якої стирчало два пера. Імʼя її було Інчучуна. Її батьки також були індіанцями, і жили у вігвамах. 

Коли приходить осінь, надворі зазвичай дуже сильно дме вітер. Він допомагає деревам скинути якнайбільше листя, того дує і дує в усі сторони.

Якщо ви увечері подивитися на небо, коли всі хмаринки вже пішли спати і не бродять небосхилом, то побачите море зірок, як наче на чорне полотно розсипали блискітки. Деякі з тих зірок сяють яскравіше, деякі – тьмяніше.

Коли починається осінь, сонце сідає раніше, небо все частіше закрите хмарами, і на вулиці часто дощить – іноді недовго, а іноді ллє протягом тижнів.

Ельф на ім’я Стриб-Скок був маленьким чоловічком з кучерявим волоссям і широкою посмішкою. Він носив зелене пальто, червоні штани і зелений капелюх. Він подорожував світом, пристрибував і співав – або хоча б тихенько мурмотів якусь мелодію під ніс.

Все місто вже заснуло, окрім однієї квартири, у вікні якої горіло слабке світло. То була кімната на горищі – там, під ковдрою, ховався хлопчик на імʼя Карлтон. Він світив ліхтариком на книгу і читав. І хоча він мав уже давно спати, він так любив читати книжки, що не міг відірватися.

Двоє дітей лежали на великому заквітчаному лузі. Дівчинку звали Клара, а хлопчика – Олівер. Клара була чудовою дитиною з зеленими очима і русявим волоссям. Олівер був її найкращим другом, волосся в нього було кудлате, а очі – великі.

Посеред одного дрімучого лісу було невеличке озеро, з якого виступала брила, вся поросла папоротям. За ним ховалася величезна таємниця. 

У тридесятому королівстві біля одного озера самотньо стояла маленька деревʼяна хата. Вона була доволі старенькою: дах її був вже благим, великі вікна скрипіли. І жили в тій хатині бабуся, дідусь і їх онук. 

Посеред старезного лісу стояв величезний дуб, і стояв він там з давніх давен, і через те був найширшим деревом у лісі. В нього була прекрасна крона, а про його листя знали в усьому світі. Стовбур його був таким широким, що навіть десятеро дорослих не могли б його охопити.

Хлопчик Тоша жив біля лісу. В нього було кучеряве каштанове волосся, яке торчало у всі боки. Руки його завжди були брудні, одяг порваний, а посмішка дуже рідко осяювала його обличчя. Інакше кажучи, він був маленьким похмурим буркотуном: майже нічого не могло його порадувати, і він ламав і псував все що тільки міг. 

Глибоко під землею жили кілька маленьких чортиків. Вони жили в темній печері. Посередині у них було велике вогнище. Навколо нього вони спали, укрившись хутром. Їм подобалося тепло. Їх було декілька. Але один чорт вирізнявся. Він був не такий, як усі.

Коли приходить осінь, надворі починає падати листя. Але не тільки листя. Часто падають і краплі дощу. За вікнами мрячить дощ. Стає холодно. Темні хмари збираються в небі, а потім падають водоспадами на землю краплі дощу поливаючи нашу землю.

Коли на календарі з’явився грудень, настала зима. Стрілка термометра опускалася все нижче, а на вікні утворилася паморозь. Всі діти з нетерпінням чекали на перший сніг. Їм не терпілося пограти в сніжки, зліпити сніговика та спуститися з гірки на санчатах. Навіть Томмі ставало нетерпляче. Він був маленьким хлопчиком, у якого вже почалися зимові канікули.