Казколандія

Якщо ви увечері подивитися на небо, коли всі хмаринки вже пішли спати і не бродять небосхилом, то побачите море зірок, як наче на чорне полотно розсипали блискітки. Деякі з тих зірок сяють яскравіше, деякі – тьмяніше.

Коли починається осінь, сонце сідає раніше, небо все частіше закрите хмарами, і на вулиці часто дощить – іноді недовго, а іноді ллє протягом тижнів.

Ельф на ім’я Стриб-Скок був маленьким чоловічком з кучерявим волоссям і широкою посмішкою. Він носив зелене пальто, червоні штани і зелений капелюх. Він подорожував світом, пристрибував і співав – або хоча б тихенько мурмотів якусь мелодію під ніс.

Все місто вже заснуло, окрім однієї квартири, у вікні якої горіло слабке світло. То була кімната на горищі – там, під ковдрою, ховався хлопчик на імʼя Карлтон. Він світив ліхтариком на книгу і читав. І хоча він мав уже давно спати, він так любив читати книжки, що не міг відірватися.

Двоє дітей лежали на великому заквітчаному лузі. Дівчинку звали Клара, а хлопчика – Олівер. Клара була чудовою дитиною з зеленими очима і русявим волоссям. Олівер був її найкращим другом, волосся в нього було кудлате, а очі – великі.

Посеред одного дрімучого лісу було невеличке озеро, з якого виступала брила, вся поросла папоротям. За ним ховалася величезна таємниця. 

У тридесятому королівстві біля одного озера самотньо стояла маленька деревʼяна хата. Вона була доволі старенькою: дах її був вже благим, великі вікна скрипіли. І жили в тій хатині бабуся, дідусь і їх онук. 

Посеред старезного лісу стояв величезний дуб, і стояв він там з давніх давен, і через те був найширшим деревом у лісі. В нього була прекрасна крона, а про його листя знали в усьому світі. Стовбур його був таким широким, що навіть десятеро дорослих не могли б його охопити.

Хлопчик Тоша жив біля лісу. В нього було кучеряве каштанове волосся, яке торчало у всі боки. Руки його завжди були брудні, одяг порваний, а посмішка дуже рідко осяювала його обличчя. Інакше кажучи, він був маленьким похмурим буркотуном: майже нічого не могло його порадувати, і він ламав і псував все що тільки міг. 

Глибоко під землею жили кілька маленьких чортиків. Вони жили в темній печері. Посередині у них було велике вогнище. Навколо нього вони спали, укрившись хутром. Їм подобалося тепло. Їх було декілька. Але один чорт вирізнявся. Він був не такий, як усі.

Коли приходить осінь, надворі починає падати листя. Але не тільки листя. Часто падають і краплі дощу. За вікнами мрячить дощ. Стає холодно. Темні хмари збираються в небі, а потім падають водоспадами на землю краплі дощу поливаючи нашу землю.

Коли на календарі з’явився грудень, настала зима. Стрілка термометра опускалася все нижче, а на вікні утворилася паморозь. Всі діти з нетерпінням чекали на перший сніг. Їм не терпілося пограти в сніжки, зліпити сніговика та спуститися з гірки на санчатах. Навіть Томмі ставало нетерпляче. Він був маленьким хлопчиком, у якого вже почалися зимові канікули.

Жило-було маленьке село. У ньому було кілька будинків. Вони стояли близько один до одного, тому в селі всі знали один одного. Всі вони були добрими сусідами і друзями, але двоє дітей були найкращими друзями.

За горами і чорними лісами є маленьке королівство. У ньому живе мудрий король, який має двох милих і непосидючих дітей. Дівчинку зовуть Розарка. У неї красиві карі очі та довге чорне волосся. Її щоки червоні, а спідниця вічно в бруді. Хлопчика звуть Гонзік.

Колись у нашому маленькому містечку був особливий будинок. Він відрізнявся від інших. Він був ванільного кольору і мав велику вишню замість даху. Весь будинок був схожий на один великий кекс. Щодня з його вікон виходив чудовий запах, який повільно поширювався по всьому місту. Це був запах різних ласощів і смаколиків. У цьому будинку готували куховарки хресної матері.