У казковій і чарівній країні жило багато чортенят. Вони жили глибоко під землею у своєму лігві.В теплі. Вони були добрими чортами, підтримували порядок на землі і вогонь під землею. Коли хтось був несправедливий або злий, вони забирали його на деякий час до свого лігва, щоб він там працював. Але коли хтось був добрий, вони допомагали йому своїми чарами.
Одного ранку чорта Берта щось розбудило. З землі лунав слабкий, приємний голосок. Він ще ніколи не чув щоб хтось так гарно співав. Він мусив дізнатися, хто це. Тож вирушив на землю. Уважно слухав, звідки лунає голос.
Йшов за ним, аж дійшов до озерця, де на камені сиділа прекрасна дівчина. Волосся в неї було довге і біле, як сніг. Очі її блищали, як чарівне джерельце. Тоді була зима тож озеро було замерзле. Навколо скрізь сніг. Дівчина виглядала чудово, але в її голосі чорт почув смуток. Він не хотів цього так залишати.
Витер з себе сажу, пригладив розкуйовджене хутро, поправив піджак, зібрав сміливість і підійшов до дівчини:
«Добрий день, прекрасна панночко, дуже гарно співаєте, але мені здається, що сумно. Можу вам якось допомогти?»
Дівчинка подивилася на чорта своїми джерельними очима і мило усміхнулася. У ту мить у чорта підкосилися коліна. Дівчина його повністю зачарувала.
«Ти добрий, чортеня, дякую тобі за турботу, але мені важко знайти радість. Я зимова фея. Не вмію чаклувати. У мене це не виходить. А що я за фея, яка не вміє чаклувати?» сумно пояснювала фея. «І так я просто сиджу тут на цьому камені біля замерзлого озера і співаю. Це єдине, що приносить мені задоволення», продовжувала зимова фея.
«Мила фея, не будь сумна. Адже чари — це не жарт. Я це знаю, бо я чарівний чорт», — сказав чортеня Берт. Фея трохи посміхнулася. Чортеня було кумедним. Коли чорт Берт побачив натяк на усмішку, його сердечко зовсім розтануло.
Він хотів ще більше розсмішити фею. Почав співати і підстрибувати в ритм: «Гарна фея, не сумуй, озирнись довкола,Є багато причин для радості доволі.Не біда, що ти не маєш схильності до чар,Кожен має здібності, свій власний дар.
Тож усміхнись, не журись, заспівай зі мною,Світ сповнений чудес, завжди буде весело.Твоя усмішка – найкраща в світі чари,Разом будем радіти, світлом всі незгоди вдарим..“
Співав чортеня Берт і при цьому підстрибував навколо феї. Вона вже не витримала і почала усміхатися. Інакше й бути не могло, дивлячись на милого чорта. Потім чортеня нахилився до феї і прошепотів їй на вухо: „Скажу тобі одну таємницю. Хочеш?“ Фея нетерпляче кивала головою.
Чорт продовжив: «Хоч ти й не вмієш чаклувати, але мушу тобі зізнатися. Ти мене зовсім зачарувала.» Фея, хоч і була вся біла, зовсім почервоніла. Чорт зрозумів, що фея соромиться, і знову почав співати: «Для тебе, для тебе, пішов би навіть до неба.» Фея почала усміхатися ще більше. Вона була дуже рада, що чорт її розвеселив. І він мав рацію. Хоч вона і не вміє чаклувати, але це не важливо, адже кожен уміє щось інше. Наприклад вона вміє дуже гарно співати.
Відтоді щоранку на камені біля замерзлого озера зустрічаються дві казкові істоти. Вони зовсім різні. Фея чиста і біла, як сніг, а чорт Берт чорний і завжди в попелі. Але їм не заважає, що вони різні. Вони люблять один одного, розуміють і веселять. І це головне.
