Короткі казки для дітей

Протягом вересня, жовтня і листопада, володарює осінь. Листя міняє колір, вітер здуває наші капелюхи, а дощ іде все частіше. Все більше каштанів опиняються на землі, де їх знаходять діти і забирають додому. Це тому, що каштани найкраще підходять для виготовлення різноманітних фігурок, наприклад тваринок. Та чи чули ви колись про щасливі каштани? 

Ліда була дівчинкою з світлим волоссям, і проводила майже весь час у лісі. Їй подобалося там читати, відпочивати і наповнювати годівнички для оленів різноманітними смаколиками. Їй просто подобалося, що вона може лежати прямо на моху, відчувати аромат грибів, і збирати різні ягоди. Але одного дня Ліда зустріла декого, кого раніше у лісі не бачила. Якщо чесно, вона навіть не знала, що хтось такий взагалі існує. 

Далеко-далеко звідси стояла хатинка, на вигляд геть як пряниковий будиночок. Але ні, він не був справді пряниковим, а був зроблений з дерева. Віконця були пофарбовані, а дим завжди піднімався з димоходу. У тій хатині жив дідусь-казкар, найкращий у розповідях казок. Діти і тварини з усіх усюд приходили послухати його казки. 

Далеко у лісі, у великій норі жила родина борсуків: батько борсук, мати борсучиха, і їх двоє непосидючих сина, яких звали Монті та Крекер. Вони обоє були гарними синами, і допомагали своїм батькам з усім.

Далеко звідси, в землі індіанців жила маленька дівчинка. В неї було довге чорне, наче вороняче крило, волосся, яке вона заплітала у дві довгі коси. На голові вона носила яскраву повʼязку, з якої стирчало два пера. Імʼя її було Інчучуна. Її батьки також були індіанцями, і жили у вігвамах. 

Коли приходить осінь, надворі зазвичай дуже сильно дме вітер. Він допомагає деревам скинути якнайбільше листя, того дує і дує в усі сторони.

Якщо ви увечері подивитися на небо, коли всі хмаринки вже пішли спати і не бродять небосхилом, то побачите море зірок, як наче на чорне полотно розсипали блискітки. Деякі з тих зірок сяють яскравіше, деякі – тьмяніше.

Коли починається осінь, сонце сідає раніше, небо все частіше закрите хмарами, і на вулиці часто дощить – іноді недовго, а іноді ллє протягом тижнів.

Ельф на ім’я Стриб-Скок був маленьким чоловічком з кучерявим волоссям і широкою посмішкою. Він носив зелене пальто, червоні штани і зелений капелюх. Він подорожував світом, пристрибував і співав – або хоча б тихенько мурмотів якусь мелодію під ніс.

Все місто вже заснуло, окрім однієї квартири, у вікні якої горіло слабке світло. То була кімната на горищі – там, під ковдрою, ховався хлопчик на імʼя Карлтон. Він світив ліхтариком на книгу і читав. І хоча він мав уже давно спати, він так любив читати книжки, що не міг відірватися.

Двоє дітей лежали на великому заквітчаному лузі. Дівчинку звали Клара, а хлопчика – Олівер. Клара була чудовою дитиною з зеленими очима і русявим волоссям. Олівер був її найкращим другом, волосся в нього було кудлате, а очі – великі.

Посеред одного дрімучого лісу було невеличке озеро, з якого виступала брила, вся поросла папоротям. За ним ховалася величезна таємниця. 

У тридесятому королівстві біля одного озера самотньо стояла маленька деревʼяна хата. Вона була доволі старенькою: дах її був вже благим, великі вікна скрипіли. І жили в тій хатині бабуся, дідусь і їх онук. 

Посеред старезного лісу стояв величезний дуб, і стояв він там з давніх давен, і через те був найширшим деревом у лісі. В нього була прекрасна крона, а про його листя знали в усьому світі. Стовбур його був таким широким, що навіть десятеро дорослих не могли б його охопити.

Хлопчик Тоша жив біля лісу. В нього було кучеряве каштанове волосся, яке торчало у всі боки. Руки його завжди були брудні, одяг порваний, а посмішка дуже рідко осяювала його обличчя. Інакше кажучи, він був маленьким похмурим буркотуном: майже нічого не могло його порадувати, і він ламав і псував все що тільки міг.