Жив-був один ставочок, і в ньому жили жаби. Жили вони тут спокійним життям, нічого їм не бракувало, тільки влітку їм тут на сонечку було дуже спекотно. Влітку вони ховалися в тіні та в багнюці, ставочок ніколи повністю не висихав. Одного разу влітку було дуже спекотно, але навіть тоді їм залишилася калюжа зі ставочка, куди вони могли сховатися від сонячних променів. А коли потім прийшла літня гроза з дощем, ставочок знову наповнився.
Одного разу по жаб’ячому світу рознеслася новина.
«Тітко, ква, ква, ква, ви вже це чули?» квакала одна жаба іншій. «Сонце, кажуть, шукає наречену!»
«Ну це жахливо, ква, ква, ква. Знаєте, що станеться, коли воно її знайде?»
«Ква, ква, ква, у нас буде два сонця! І це буде наш кінець!»
«Наш ставок висохне!»
Їхнє квапання почув і великий бог Юпітер. Він сів у свою небесну колісницю і доїхав на ній аж до ставка.
«Що це тут за крик?» запитав Юпітер.
«Сонце шукає собі наречену! Два сонця нас би повністю спалили, нам цілком вистачає одного,» скаржилися жаби.
«Ви дурні жаби, хіба не знаєте, що сонце вже давно має свого друга?»
Налякані жаби подивилися на небо, але другого сонця ніде не побачили.
«Де? Де?» запитували вони налякано.
«Спробуйте дивитися вночі і побачите,» порадив їм Юпітер і додав: «І щоб тут було тихо. Через ваше кумкання я не чую, як співають птахи.»
Вночі на небі зійшов місяць. Жаби витріщили очі, аж вони мало не повипадали з очниць. Це ж не друге сонце, але все одно світить. Це кругле, але не гріє. Якщо це друг їхнього сонця, то їм пощастило. Якби сонце обрало когось такого ж гарячого, вони б тут не змогли жити. Жаби заспівали святкову жаб’ячу пісню. Вони квакали голосно, але дуже гарно, що це почув навіть Юпітер. Їхній спів йому сподобався, це звучало як колискова, тож він підбив хмару під голову і задоволено заснув.
